Адміністративні стягнення

АДМІНІСТРАТИВНЕ СТЯГНЕННЯ

Адміністративне стягнення, його види

Адміністративні стягнення є одним з видів адміністративно-примусових заходів. Ст. 23 КпАП вказує, що адміністративне стягнення застосовується з метою:

виховання правопорушника в дусі дотримання законів, поваги до правопорядку;

попередження вчинення ним нових правопорушень (приватна превенція);

попередження вчинення правопорушень іншими особами (загальна превенція).

Адміністративні стягнення істотно відрізняються від інших примусових заходів своєю функціонально-цільовою спрямованістю:

тільки адміністративне стягнення є мірою відповідальності за адміністративне правопорушення;

тільки воно містить підсумкову юридичну оцінку протиправного діяння порушника.

Зміст адміністративно-правових санкцій має каральний, а не поновлюваний, компенсаційний характер. Суть їх полягає в обмеженні, позбавленні суб’єктивних прав чи благ особи, до якої вони застосовуються, у примусовому впливі на правопорушників з боку компетентних органів держави.

Добровільне виконання правопорушником накладеного на нього стягнення (наприклад, сплата штрафу у встановлений термін) не змінює примусової сутності стягнення. На відміну від кримінального покарання адміністративне стягнення заподіює порушнику менш тяжкі негативні наслідки.

Вид і обсяг обмежень, що складають зміст адміністративних стягнень, визначаються повноважними органами держави, їхніми посадовими особами з урахуванням характеру вчиненого правопорушення, особи порушника, ступеня його вини і майнового стану, обставин, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність. Індивідуалізації відповідальності сприяє та обставина, що адміністративно-правові санкції, як правило, є відносно визначеними.

Адміністративні стягнення накладаються широким колом державних органів і посадових осіб, застосовуються як в одноособовому, так і в колегіальному порядку в процесі спеціальної діяльності відповідних юрисдикційних органів та посадових осіб з розгляду і вирішення справ про адміністративне правопорушення. Водночас між особою, на яку накладається адміністративне стягнення, і органом (посадовою особою), який правомочний винести рішення про накладення стягнення, відсутні відносини організаційної підпорядкованості.

Види адміністративних стягнень

Ст. 24 КпАП встановлює такі види адміністративних стягнень:

попередження;

штраф;

оплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

конфіскація предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;

позбавлення спеціального права;

виправні роботи (у проекті нового КпАП це стягнення виключене, оскільки застосовувані за місцем роботи відрахування, власне кажучи, є штрафом «на виплат»);

адміністративний арешт;

адміністративне видворення за межі України іноземців та осіб без громадянства.

Законодавством України можуть бути встановлені й інші, крім зазначених, адміністративні стягнення. Наприклад, адміністративна відповідальність юридичних осіб за незаконну банківську діяльність, передбачена Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р.: за порушення антимонопольного законодавства в сфері банківської діяльності, а також порушення економічних нормативів, правил і технології ведення банківської діяльності, порушення права клієнтів вільно обирати банк тощо (штраф, відкликання ліцензії).

Система адміністративних стягнень, передбачена ст. 24 КпАП, характеризується низкою особливостей: по-перше, ця система — єдиний законодавчо встановлений перелік адміністративних стягнень; по-друге, інші види адміністративних стягнень, крім зазначених, можуть бути встановлені тільки законодавчими актами України відповідно до загальних положень і принципів законодавства про адміністративні правопорушення; по-третє, вона диференціює адміністративні стягнення на основні й додаткові (оплатне вилучення, конфіскація предметів), причому останні можуть бути як основними, так і додатковими стягненнями; інші адміністративні стягнення, зазначені в ст. 24 КпАП, можуть застосовуватися тільки як основні. Додаткові стягнення не можуть призначатися самостійно, а тільки приєднуватися до основних. За конкретне адміністративне правопорушення може бути накладене основне, або основне й одне з додаткових стягнень, що зазначені у санкції застосовуваної статті КпАП. Одночасне застосування двох основних або двох додаткових стягнень не допускається. Необхідність додаткового стягнення визначається обставинами справи. По-четверте, ця система включає стягнення морального характеру (попередження), стягнення майнового характеру (штраф, конфіскація) і стягнення, звернені на особистість порушника (адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав, виселення).

Попередження (ст. 26 КпАП) — основна санкція морального характеру, яку застосовують до осіб, що вчинили незначні порушення встановлених правил, коли вони не носять різко вираженого антигромадського характеру. Зміст попередження полягає в офіційному, від імені держави, осуді й осудженні протиправного діяння правопорушника органами адміністративної юрисдикції та у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі.

Попередження може накладатися тільки тоді, коли воно передбачено відповідною статтею КпАП чи іншого нормативного акта, що встановлює адміністративну відповідальність. Законодавство не допускає заміни інших санкцій попередженням. Найчастіше попередження передбачається в санкціях альтернативно зі штрафом.

Попередження тягне за собою наслідки, передбачені ст. 39 КпАП, виноситься в письмовій формі. Від попередження, як заходу адміністративного стягнення, слід відрізняти усне зауваження, що є заходом переконання.

Штраф (ст. 27 КпАП) — основне грошове стягнення, що полягає в одержанні з порушника в дохід держави визначеної суми грошових коштів, яке накладається на громадян та посадових осіб за адміністративні правопорушення в межах, передбачених законодавством.

Штраф, як адміністративне стягнення, необхідно відрізняти від цивільно-правової санкції такого ж найменування. Якщо адміністративний штраф — це захід впливу на свідомість правопорушника шляхом обмеження його майнових інтересів, то цивільно-правова санкція переслідує, насамперед, мету компенсації матеріальних збитків, заподіяних внаслідок порушення договірних зобов’язань. Штраф, як стягнення, істотно відрізняється також від однойменної кримінально-правової санкції. Причому ця відмінність полягає не тільки в розмірі штрафу, а й у порядку його встановлення, застосування і цільового призначення. Адміністративний штраф — це основне стягнення, а штраф, як кримінальна санкція, може застосовуватися і як основне, і як додаткове покарання. Адміністративний штраф, хоч і призначається разом з іншими (додатковими) стягненнями, однак не може застосовуватися як додаткове стягнення чи замінювати інші стягнення.

Норми адміністративного права передбачають штраф у двох формах: встановлених меж штрафу (відносно визначена санкція) і точне зазначення суми штрафу (абсолютно визначена санкція). Нормативні акти здебільшого встановлюють відносно визначені штрафні санкції.

Розмір адміністративного штрафу може бути виражений пропорційно до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 28 КпАП), може застосовуватись і як основне, і як додаткове стягнення. Зміст цього виду адміністративного стягнення полягає у: а) примусовому вилученні предмета у правопорушника; б) наступній його реалізації; в) передачі вирученої суми колишньому власнику за винятком витрат із реалізації вилученого предмета.

Оплатне вилучення, як вид адміністративного стягнення, поширюється тільки на предмети, які стали знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення. Це стягнення є мірою адміністративної відповідальності майнового характеру і може застосовуватися лише щодо власника названих предметів за рішенням суду.

Вилучення предметів, що не належать правопорушнику, не є адміністративним стягненням, а може бути запобіжним заходом або адміністративно-процесуальним забезпеченням, про що складається адміністративний протокол.

Оплатне вилучення предметів, як захід адміністративного стягнення, слід відрізняти від реквізиції — адміністративно-примусового заходу, який застосовується державними органами і виражається в оплатному присвоєнні чи тимчасовому вилученні на оплатній основі майна громадян, державних і громадських організацій, підприємств, фірм з метою використання його для запобігання шкідливих наслідків, що можуть виникнути при збігу екстремальних обставин стихійного і соціального характеру (воєнні дії, землетрус, повінь тощо).

За ознакою оплатності стягнення, передбачене ст. 28, відрізняється від іншого адміністративного стягнення — конфіскації предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення. При конфіскації вилучені предмети безоплатно звертаються у власність держави.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 29 КпАП) — може застосовуватися і як основна, так і додаткова санкція майнового характеру. Її суть полягає в примусовому безоплатному зверненні даного предмета у власність держави. При цьому ко нфіс ко ва но може бути лише майно, що є в особистій власності правопорушника (за винятком випадків, спеціально передбачених законодавством — див. ст. 149 Митного Кодексу України).

Конфіскації підлягає не усе майно правопорушника, а лише ті предмети, що стали знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (наприклад, заборонені знаряддя видобутку об’єктів тваринного світу; алкогольні напої і тютюнові вироби, на яких немає марок акцизного збору встановленого зразка; вогнепальна, холодна, пневматична зброя; небезпечні речовини і предмети, заборонені для перевезення тощо).

Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

Як адміністративне стягнення конфіскація може встановлюватися тільки законом і призначатися лише у випадках, прямо передбачених у відповідних статтях КпАП чи в інших законодавчих актах про адміністративну відповідальність. Відповідно до вимог ст. 41 Конституції України та ст. 29 КпАП, конфіскація може здійснюватися лише за рішенням суду.

Хоча конфіскація, як санкція, відома не тільки адміністративному, але і кримінальному законодавству, між ними є істотна відмінність.

По-перше, на відміну від конфіскації в кримінально-правовому порядку, що застосовується тільки як додаткове покарання, конфіскація, як міра адміністративна, може бути призначена в якості як додаткового, так і основного стягнення.

По-друге, закон встановив різні об’єкти конфіскації.

Конфіскацію, як адміністративне стягнення, необхідно відрізняти від реквізиції. Конфіскація на відміну від реквізиції не має цілей задоволення державної необхідності. Її мета — примусити особу, що вчинила правопорушення, до належного і сумлінного виконання покладених на неї законом обов’язків.

Конфіскацію, застосовувану як санкцію за вчинене адміністративне правопорушення, також слід відрізняти від адміністративно-процесуального заходу, передбаченого ст. 265 КпАП, що полягає в примусовому вилученні речей і документів спеціально уповноваженими на те органами (див. ст.ст. 234–1, 234–2, 262 і 264 КпАП).

Конфіскацію варто відрізняти і від оплатного вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення.

Конфіскацію не може бути замінено для порушника можливістю виплати вартості предмета, що підлягає зверненню у власність держави. Постанови про конфіскацію виконують державні виконавці.

Позбавлення спеціального права (ст. 30 КпАП), наданого даному громадянину, полягає в тому, що відповідно до закону громадянин обмежується (на певний строк) у праві користуватися деякими суспільними фондами (наприклад, мисливським, рибним) або займатися визначеною діяльністю.

Зараз такі обмеження встановлено щодо полювання та управління транспортними засобами. Причому, в обох випадках йдеться не про конституційні права, що відповідно до закону є невід’ємними і невідчужуваними (ст. 21 Конституції України), а про спеціальні права, надані громадянинові в дозвільному порядку уповноваженими на те державними органами.

Надання спеціального права пов’язане з низкою встановлених законом обов’язкових умов, без дотримання яких надання і використання цього права неможливе.

Позбавлення спеціального права, як адміністративне стягнення, спричиняє значні обмеження: для фахового водія — заборону на певний строк займатися професійною діяльністю, а для водія-любителя — позбавлення можливості керувати належним йому транспортним засобом. У зв’язку з цим закон встановлює, що позбавлення громадянина наданого йому спеціального права, можливе лише на певний строк за грубе чи систематичне порушення порядку користування цим правом. Отже, термін позбавлення спеціального права не може перевищувати трьох років. Статті КпАП, що формулюють конкретні склади адміністративних правопорушень конкретизують це правило у відносно визначених санкціях.

Особи, які порушили правила полювання, як і водії транспортних засобів, вважаються позбавленими відповідних прав із дня винесення постанови про позбавлення. Документи на реалізацію цього права (мисливський квиток, водійське посвідчення) у таких осіб вилучається.

Оскільки розглянуте адміністративне стягнення пов’язане зі значними правовими обмеженнями порушника, закон передбачає низку умов, що обмежують його застосування. Так, відповідно до ч. 3 ст. 30, позбавлення права полювання не може застосовуватися до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Позбавлення права на управління транспортними засобами не може застосовуватися до осіб, які користуються транспортними засобами в зв’язку з інвалідністю. Із зазначеного правила є винятки, що вичерпно перераховані у (ч. 2 ст. 30 КпАП).

Відповідно до чинного законодавства, застосування адміністративного стягнення, що полягає в позбавленні спеціального права, наданого громадянину, є компетенцією різних органів: органів внутрішніх справ, суду (ст. 221 КпАП), органів мисливського господарства (ст. 242 КпАП) і органів рибоохорони (ст. 240 КпАП), органів річкового транспорту і Державної інспекції по маломірних судах України (ст. 317).

Порядок виконання постанови про позбавлення спеціального права регламентується ст. ст. 317–321 КпАП. Обчислення строків починається з дня винесення постанови, а якщо особа ухиляється від здачі документа — з дня здачі або вилучення документа (ст. 321)

Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — одне з найбільш суворих адміністративних стягнень матеріального характеру. Застосовується до осіб, винних у скоєнні адміністративних правопорушень підвищеної суспільної небезпечності, і полягає в примусовому, тривалому за часом впливі на матеріальні інтереси правопорушника. Перелік адміністративних правопорушень, за вчинення яких може застосовуватися це стягнення, невеликий. До їхнього числа належать правопорушення, передбачені ст.ст. 51, 51–1, 173, 173–1, ч. 2 ст. 178, ст. ст. 185, 185–1, 185–7, 185–9.

Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення. Особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, відбуває його за місцем постійної роботи — на підприємстві, установі чи організації, незалежно від форми власності. Граничний термін виправних робіт — два місяці.

Основним із правообмежень, що супроводжують виправні роботи, є утримання до двадцяти відсотків заробітку правопорушника в дохід держави. При цьому до суми заробітку включаються: заробітна плата на основному місці роботи і за сумісництвом, гонорари, одержувані за договорами і трудовими угодами. Відрахування провадяться незалежно від наявності інших претензій до працівника по виконавчих документах, які можуть досягти максимум 70% заробітку. Мінімальний відсоток заробітку, що може утримуватися з винного, законом не визначений. У тих випадках, коли особі, яка відбуває виправні роботи, не призначений твердий заробіток, утримуваний відсоток заробітку визначається, виходячи з його середньої заробітної плати.

Не допускаються утримання з пенсій і допомог, одержуваних у порядку соціального забезпечення і страхування, із виплат одноразового характеру.

Для застосування виправних робіт, як виду адміністративного стягнення, встановлені певні обмеження. Згідно із чинним законодавством, вони не можуть призначатися непрацездатним особам — пенсіонерам за віком, по інвалідності, вагітним.

Початком терміну відбування виправних робіт вважається день одержання адміністрацією підприємства, установи чи організації, де працює порушник, копії постанови по справі про адміністративне правопорушення. Якщо до дня отримання адміністрацією копії постанови правопорушник перебував у відпустці, то початком обчислення відбування виправних робіт вважається перший день після повернення на роботу. Порядок обчислення терміну відбування виправних робіт визначається ст. 323 КпАП.

У разі ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства, невідбутий термін виправних робіт постановою судді може бути замінений штрафом у розмірі, встановленому КпАП, чи адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більше ніж на п’ятнадцять діб (ст. 325).

У період відбування стягнення у вигляді виправних робіт забороняється надання чергової відпустки. Це випливає зі змісту ст. 322 КпАП, у якій установлено, що постанова про застосування виправних робіт направляється органу внутрішніх справ на виконання не пізніше, ніж наступного дня після її винесення.

Виправні роботи призначаються лише постановою районного (міського) суду, не тягнуть судимості і не є підставою для звільнення з роботи.

Адміністративний арешт (ст. 32 КпАП) — короткочасне, до п’ятнадцяти діб, позбавлення волі особи, що вчинила адміністративне правопорушення підвищеної суспільної небезпечності, із залученням цієї особи до суспільно корисних робіт без оплати праці.

Адміністративний арешт — найсуворіше адміністративне стягнення, і застосовується згідно з ч. 1 ст. 32 КпАП лише у виняткових випадках за окремі види правопорушень, які характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки (ст.ст. 44, 173, ч. 3 ст. 178, ст.ст. 185, 185–1, 185–3). При виконанні постанови про застосування адміністративного арешту арештовані піддаються особистому оглядові (ст.ст. 326–328 КпАП).

Законодавець встановлює вичерпний перелік осіб, до яких забороняється застосовувати адміністративний арешт: вагітні жінки; жінки, які мають дітей у віці до 12 років; неповнолітні; інваліди першої та другої груп. Застосування адміністративного арешту не тягне судимості, не є підставою для звільнення з роботи і не перериває виробничого стажу, однак заробітна плата за місцем постійної роботи на час перебування під арештом не виплачується.

Адміністративний арешт застосовується лише судом. Постанова суду щодо цього виконується негайно після її винесення. Осіб, підданих адміністративному арешту тримають під вартою в місцях, визначених органами внутрішніх справ. Строк адміністративного затримання зараховується до строку адміністративного арешту. Залучення до праці осіб, підданих адміністративному арешту, покладається на органи місцевого самоврядування.

Адміністративне видворення іноземців та осіб без громадянства — адміністративне стягнення, яке застосовується до зазначених суб’єктів за порушення режиму перебування в Україні на підставі рішення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України, яке полягає в добровільному виїзді іноземців та осіб без громадянства за межі України, а у разі ухилення від добровільного виконання рішення — в примусовому фізичному випровадженні зазначених суб’єктів за лінію Державного кордону України. Чинне законодавство не дає нормативного визначення цьому адміністративному стягненню, а лише окреслює коло іноземців та осіб без громадянства, які можуть бути видворені, систему органів, які мають право приймати рішення про видворення та порядок виконання видворення.

Нормативні акти в концентрованому вигляді не містять переліку категорій іноземців, до яких може бути застосоване адміністративне видворення. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «...іноземець та особа без громадянства... може бути видворений за межі України». Ст. 1 цього закону визначає, що іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Водночас цей закон згадує в контексті видворення тільки одну категорію іноземців та осіб без громадянства, які користуються дипломатичними правилами та імунітетом — працівників дипломатичних представництв (ст. 34). Зазначені особи відповідно до Віденських конвенцій про дипломатичні зносини 1961 р. і про консульські зносини 1963 р. у разі порушення законодавства країни, в якій перебувають, можуть бути оголошені «регкопа поп §га!а». У такому разі вони набувають юридичного статусу простих іноземців і підлягають видворенню за відмови виїхати самостійно.

Окрім дипломатичних працівників, не можуть бути видворені такі категорії осіб:

емігранти, які мають близьких родичів з числа українських громадян (батьки, дружина/чоловік, діти), перебувають на утриманні громадян України, мають на утриманні громадян України (ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»);

біженці (ст.ст. 10, 15 Закону України «Про біженців»);

іноземці, які прибули в Україну, навіть ті, які змушені були незаконно перетнути Державний кордон України з наміром набути статусу біженця і звернулися до відповідного органу із заявою про надання такого статусу — протягом всього терміну з дня подання заяви до прийняття рішення щодо надання статусу біженця (ст.ст. 9–14 Закону України «Про біженців»);

іноземці, яким надано притулок (ч. 2 ст. 26 Конституції України, ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»). Спеціального закону про надання притулку у нас немає і Україна жодному іноземцю притулок не надавала, але, згідно з нормами міжнародного права, зокрема Декларації про територіальний притулок, держава, яка надала політичний притулок, зобов’язана не видавати особу, яка дістала такий притулок.

Зрозуміло, що адміністративне видворення за межі України не застосовується до її громадян, на що прямо вказує ч. 2 ст. 25 Конституції України: «Громадянин не може бути вигнаний за межі держави або виданий іншій державі». В Україні немає таких кримінальних покарань, як заслання чи вислання.

Підстави адміністративного видворення іноземців

Ч. 4 ст. 24 КпАП передбачає можливість адміністративного видворення іноземних громадян і осіб без громадянства за вчинення тяжких адміністративних правопорушень. Конкретні підстави видворення передбачені ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Першою підставою для видворення іноземця або особи без громадянства за межі України, згідно з ч. 1 ст. 32 Закону, є вчинення особою злочину чи адміністративного правопорушення. Рішення про видворення його за межі України після відбуття нею покарання чи виконання адміністративного стягнення приймає орган внутрішніх справ за місцем її перебування з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ, видворення іноземця та особи без громадянства за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в’їзду в Україну строком до п’яти років. Строки заборони подальшого в’їзду в Україну обчислюються з дня винесення вказаного рішення. Порядок виконання рішення про заборону подальшого в’їзду в Україну визначається законодавством України.

Друга підстава видворення передбачена ч. 2 ст. 32 Закону: іноземця або особу без громадянства може бути видворено за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону (щодо осіб, яких було затримано у межах контрольованих прикордонних районів при спробі або після незаконного перетину державного кордону в Україну) або Служби безпеки України.

Видворення іноземців та осіб без громадянства, які були затримані за таких умов, здійснюється органами охорони державного кордону, а в інших випадках — органами внутрішніх справ. Контроль за правильним і своєчасним виконанням рішення про видворення здійснюється органом, який його прийняв.

Третьою підставою для видворення є дії іноземця чи особи без громадянства, які грубо порушують законодавство про статус іноземців та осіб без громадянства (ч. 2 ст. 32 Закону). До таких дій належать неодноразові або систематичні порушення режиму перебування, зокрема відмова добровільно залишити територію України після скорочення терміну тимчасового перебування у відповідності до ст. 31 Закону.

Четвертою підставою для видворення іноземців та осіб без громадянства є їхні дії, які загрожують інтересам безпеки України чи охорони громадського порядку. Зокрема до таких дій можна віднести:

розвідувально-підривну діяльність (збір інформації візуальним шляхом, неявне одержання відомостей через зв’язки з громадянами України або шляхом схилення окремих осіб до надання інформації за винагороду; здійснення вербувальної обробки громадян України, а також використання таких контактів з іншою розвідувально-підривною метою; участь в агентурних та інших розвідувально-підривних акціях іноземних спецслужб; збір та поширення тенденційної та наклепницької інформації про життя України; інспірування та стимулювання антигромадських проявів з боку окремих громадян України та окремих осіб; розпалювання національної або релігійної ворожнечі; стимулювання еміграційних настроїв з метою відпливу інтелектуального та наукового потенціалу за межі України; контрабанда; нанесення шкоди економіці (порушення технології і строків монтажу імпортного устаткування, створення конфліктних ситуацій на виробництві), ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, їх впровадження, розповсюдження тощо);

діяльність, що суперечить інтересам охорони громадського порядку (скоєння адміністративних правопорушень, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку (ст.ст. 173-183 КпАП)), зокрема дрібне хуліганство, поширення неправдивих чуток, організація та участь в азартних іграх; скоєння адміністративних правопорушень, що посягають на встановлений порядок управління, зокрема, злісна непокора законному розпорядженню працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця (ст. 185); порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185-1); вияв неповаги до суду (ст 185-3); публічні заклики до невиконання вимог працівника міліції (ст. 185-7); злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника транспорту, який здійснює контроль за перевезенням пасажирів (ст 185-9); самоправство (ст 185-6); незаконні дії щодо державних нагород (ст. 186-1); порушення законодавства про об’єднання громадян (ст. 186-5) тощо, а також підбурювання до скоєння цих адміністративних правопорушень або їх стимулювання; ведення аморального, антигромадського способу життя тощо.

П’ята підстава для видворення іноземців за межі України — наявність обставин, що суперечать інтересам охорони здоров’я, захисту прав, свобод та законних інтересів громадян України, зокрема:

наявність у іноземця ВІЛ-інфекції або хвороби на СНІД.

наявність у іноземці особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Крім того, своєю поведінкою з реалізації наявних або удаваних прав іноземці всупереч ч. 4 ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» можуть завдавати шкоди правам, свободам та законним інтересам громадян України. Зокрема, до цих дій можна віднести місіонерську діяльність всупереч ст. 24 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації»; порушення особистих і майнових прав іншого з подружжя (громадянина/-ки України), якщо спір не вирішений судом, або всупереч рішенню суду (намагання відібрати дитину і вивезти її за кордон, відібрати і вивезти майно); втручання в особисте життя громадян України тощо. Цей перелік можна продовжувати, але слід мати на увазі, що в діях іноземців не обов’язково має бути склад адміністративного порушення, що передбачає юридичну відповідальність, та передбачені заходи державного примусу, як, наприклад, позбавлення батьківських прав, накладення арешту на спірне майно тощо.

Водночас слід зазначити, що коли іноземець добросовісно дотримується своїх прав, то їх законна реалізація не може завдати шкоди законним правам та інтересам громадян України.

За третьою-п’ятою підставами іноземця або особу без громадянства може бути видворено за рішенням Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення.

Іноземець та особа без громадянства зобов’язані покинути територію України у строк, зазначений у рішенні про видворення. У разі прийняття рішення про видворення у паспортному документі особи негайно анулюється віза і вилучаються документи на право перебування в Україні. Такій особі може надаватися строк до 30 днів для виїзду з України після прийняття зазначеного рішення.

За санкцією прокурора підлягають затриманню органами внутрішніх справ та органами охорони державного кордону і адміністративному видворенню в примусовому порядку іноземці та особи без громадянства, які ухиляються від виїзду після прийняття рішення про їх видворення, або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що вони ухилятимуться від виїзду.

Відповідно до пп. 12.2 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України орган внутрішніх справ чи органи охорони державного кордону можуть затримати і примусово видворити з України іноземця або особу без громадянства тільки на підставі рішення адміністративного суду. Таку постанову суд ухвалює на підставі звернення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України.

Іноземці та особи без громадянства, затримані за незаконне перебування на території України (в порушення заборони щодо в’їзду в Україну, за відсутності визначених законодавством та міжнародними договорами України підстав для перебування в Україні (транзитного проїзду через її територію), у тому числі перебування за чужими, підробленими, зіпсованими або такими, що не відповідають встановленому зразку, візою (дозволом), паспортним документом), розміщуються в пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з регламентованим внутрішнім розпорядком на період, необхідний для підготовки їх видворення за межі України у примусовому порядку, але не більше ніж шість місяців.

Типове положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Рішення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України про видворення іноземця та особи без громадянства з України може бути оскаржене до суду. Оскарження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку.

Іноземці та особи без громадянства, які підлягають видворенню, відшкодовують витрати, пов’язані з видворенням, у порядку, встановленому законом. Якщо вони не мають коштів, видворення здійснюється за рахунок держави.

Фізичні або юридичні особи, які запрошували чи приймали цих іноземців та осіб без громадянства, влаштовували їх незаконний в’їзд, проживання, працевлаштування, сприяли ухиленню від виїзду після закінчення терміну перебування, в порядку, встановленому законом, відшкодовують витрати, завдані державі видворенням зазначених іноземців та осіб без громадянства.

Накладення адміністративних стягнень

Накладення стягнення за здійснення адміністративних правопорушень має відбуватися на підставі загальних принципів, закріплених в Конституції України й у КпАП:

законність накладення стягнення;

індивідуалізація покарання;

гуманізм і справедливість.

Накладення адміністративних стягнень здійснюється з урахуванням обставин, що пом’якшують відповідальність за здійснення адміністративного проступку. Під такими обставинами розуміються різного роду ясно видимі фактори, що викликають неадекватне поводження правопорушника на момент здійснення проступку чи впливають на оцінку рівня шкідливих наслідків цього проступку після його вчинення. Основні ознаки цих обставин стосуються самого діяння і особи порушника, однак, до складу проступку як кваліфікуючі обставини не включаються. Якщо ж вони є кваліфікуючими обставинами самого правопорушення, то вони не можуть розглядатися як обставини, що пом’якшують адміністративну відповідальність. Перелік цих обставин передбачений ст. 34 КпАП. Законодавець не вичерпує всіх обставин, що можуть бути визнані пом’якшуючими при відповідальності за адміністративне правопорушення. Він надає юрисдикційному органу (посадовій особі), що вирішує справу про адміністративне правопорушення, право визнавати пом’якшуючими й такі обставини, що не зазначені в Законі, але власне кажучи є такими (наприклад, здійснення провини під впливом погрози чи примусу, в силу матеріальної, службової чи іншої залежності, в стані певного перевищення меж необхідної оборони від протиправного посягання і т. п.).

При накладенні адміністративних стягнень необхідно враховувати і обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення. Під такими обставинами розуміються різного роду фактори, що змінюють відношення як до самого діяння, так і до особи правопорушника, посилюючи суспільну небезпечність і шкідливість проступку.

Вчинення адміністративного правопорушення при обтяжуючих обставинах говорить про більш високу суспільну небезпеку конкретного діяння, а іноді й про стійку антигромадську установку правопорушника, його схильність до протиправної поведінки.

Обставини, наведені в ст. 35 КпАП, є підставою для посилення відповідальності за вчинення адміністративного проступку лише тоді, коли вони не включені як кваліфікуючі ознаки до складу правопорушення. В іншому випадку такі обставини не повинні додатково враховуватися при накладенні адміністративного стягнення.

Адміністративний закон регулює накладення стягнень за наявності складної ситуації, коли одна особа вчинила два чи більше різнорідних адміністративних правопорушень, що кваліфікуються за різними статтями Кодексу про адміністративні правопорушення, тобто за сукупності адміністративних правопорушень. Накладення адміністративних стягнень в такому разі застосовується:

а) при вчиненні особою двох чи більше адміністративних правопорушень;

б) за відповідності кожного з правопорушень кваліфікуючим ознакам окремої

статті особливої частини КпАП;

в) коли не минули строки давності для притягнення особи до адміністративної

відповідальності по кожному з правопорушень;

г) за відсутності накладених стягнень за кожне з адміністративних правопорушень, яке вчинене правопорушником.

Накладення адміністративних стягнень за сукупністю адміністративних правопорушень істотно відрізняється від накладення стягнень при повторності здійснення однорідного правопорушення, або у випадку триваючих правопорушень. Ця відмінність полягає у тому, що стягнення призначається особі за кожне з декількох вчинених правопорушень, передбачених окремими статтями Особливої частини КпАП, тоді як повторність є кваліфікуючою ознакою однорідного за змістом правопорушення, а триваючі правопорушення охоплюються відповідним складом, передбаченим однією ко н кр е т но ю статтею особливої частини КпАП.

Відповідно до ст. 36 КпАП за вчинення кількох адміністративних правопорушень стягнення накладається диференційовано за кожне правопорушення окремо, за винятком випадків, коли справи про кілька адміністративних провин однієї особи розглядаються тим самим органом (посадовою особою). У цьому разі стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення. Закон також передбачає можливість приєднання до основного стягнення одного з додаткових, передбачених статтями про відповідальність за кожне з учинених адміністративних правопорушень.

Строк накладення адміністративних стягнень — певний проміжок часу, протягом якого особа, що вчинила правопорушення може бути притягнута до адміністративної відповідальності і до неї можуть бути застосовані заходи адміністративного примусу. Перебіг цього проміжку часу виключає можливість накладення адміністративного стягнення на правопорушника.

Відповідно до ст. 38 КпАП, адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — з дня його виявлення. При обчисленні двомісячного терміну в розрахунок не приймається та доба, з якої починається збіг строку. Строк давності завершується о 12 годині ночі останньої доби встановленого строку. Вказаний строк не застосовується у випадках притягнення юридичних осіб до відповідальності за порушення валютного чи податкового законодавства (Рішення КСУ від 30 травня 2001 р. № 7рп/2001).

Ч. 2 ст. 38 КпАП встановлює особливості у застосуванні строків давності. Так, у разі відмови в порушенні кримінальної справи або закритті кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення стягнення може бути накладене не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.

Понравилось? опубликуй у себя: